Кузь Т. Г.
Виступ. Наукова конференція кафедри філософії і педагогіки державному ВНЗ «Національний гірничий університет»,
м. Дніпропетровськ, Україна
МОВЛЕННЯ ВИКЛАДАЧА – ІНСТРУМЕНТ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Процес здобуття освіти у вищій школі – явище складне, багатогранне й динамічне. Його специфіка зумовлюється передусім розширеним спілкуванням, найбільшою, на думку Антуана де Сент Екзюпері, розкішшю на світі. Для викладача ця розкіш – ніщо інше, як професійна необхідність. З його допомогою здійснюється взаємовплив двох рівноправних суб’єктів – викладача й студента.
Викладач ВНЗ постає перед студентами як фахівець і керівник процесу спілкування. Його репутація, авторитет, престиж значною мірою залежать від уміння спілкуватися, тонко відчувати аудиторію та окремого студента. Він повинен володіти не тільки професійними якостями, а й знаннями про основні психологічні процеси, щоб оволодіти високим рівнем професійно-педагогічного спілкування з молоддю. Аналізуючи досвід педагогічної діяльності, варто сказати, що викладачеві недостатньо знань основ наук і методики навчально-виховної роботи. Незаперечним залишається той факт, що всі знання і практичні уміння викладача можуть передаватися студентам лише завдяки живому й безпосередньому спілкуванню з ними.
Мовлення викладача є складовою педагогічної майстерності. Це інструмент професійної діяльності педагога, за допомогою якого можна розв’язати різні педагогічні завдання: зробити складну тему заняття цікавою, а процес її вивчення привабливим; створити й іншу атмосферу спілкування в аудиторії, установити контакт, досягти взаєморозуміння зі студентами; сформувати в них відчуття емоційної захищеності, вселити віру в себе.
Вимоги до комунікативних якостей мовлення викладача зумовлені насамперед функціями, які воно виконує в педагогічній діяльності (див. рисунок 1).
Рисунок 1. Функції комунікативної діяльності
Викладач здійснює вплив на студентів не лише змістом своїх лекцій чи інших навчальних занять, але й своєю особистістю, поведінкою, звичками, манерами, своїм ставленням до справи, науки, інших людей і, насамперед, до студентів.
Спілкування – це складне соціальне явище, а викладач у ньому – мистецький комунікатор. Опанувавши власним тілом, обличчям, інтонацією, він керує враженням, що справляє на оточення. Але часто викладачі не завжди усвідомлюють свою провідну роль в організації контактів. Як свідчить досвід, далеко не кожному викладачеві вдається здолати бар’єр фіксованої ролевої позиції, знайти належну манеру спілкування, зняти внутрішню напругу. З появою труднощів у спілкуванні близько 25% з них вважають, що ускладнення, які «виходять від студентів», є наслідком їхньої невихованості.
Бутенко Н. Ю. виокремлює три складові педагогічного спілкування (див. рисунок 2).
Рисунок 2. Складові педагогічного спілкування
Авторитет педагога забезпечить йому довіру аудиторії й інтерес до тієї інформації, що він планує запропонувати. Він є результатом тривалої роботи з аудиторією і залучення її на свій бік за допомогою різних педагогічних прийомів. Прояв і критерій авторитетності педагога в учнів – їхня повага і любов до нього. Деякі з них міркують таким чином: люблять мене – добре, не люблять – теж нічого: пізніше зрозуміють, що все я роблю для них. Це помилкова думка. Любов студентів до свого викладача – могутній позитивний фактор, найважливіша умова успіху всього педагогічного процесу.
Опанування психологією і прийомами спілкування значить, що педагог повинен бути добре підготовленим як практичний психолог.
Накопичений досвід, є тим, що в повсякденній практиці називається «спочатку вміння, а потім і майстерність».
Оскільки викладачеві постійно потрібно вступати в контакт зі студентами, то його доля в цьому плані – безперервна адаптація до окремих студентів, студентських колективів, що змінюються. З позицій гуманізму, загальнолюдських цінностей, витоки яких лежать в українській духовності, у своїх працях розглядає педагога В.О. Сухомлинський. Узагальнюючи багаторічний власний досвід та досвід колег, учений-педагог поступово формує образ «справжнього педагога». Одним з обов’язкових умінь, необхідних кожному вчителю, вихователю, а також викладачу, незалежно від фаху, В.О. Сухомлинський вважає «мистецтво говорити». Справжній педагог «повинен досконало володіти виховними засобами мудрого слова». На думку В.О. Сухомлинського слабкість «багатьох викладачів у тому, що слова їх не доходять до тих, кому вони звернені». Ця проблема є надзвичайно актуальною в ситуації викладання у вищій школі. В.О. Сухомлинський писав: «Хороший учитель – це людина, що добре знає науку, на основі якої побудовано предмет, який він викладає, закоханий в цю науку, знає її горизонт – найновіші відкриття, дослідження, досягнення». Тому, якщо викладач не є зацікавленим і захопленим своїм предметом, то навряд чи варто чекати зацікавленості цим предметом від студентів. Актуальними є поради Василя Олександровича «відточувати слово»; уникати марнослів’я, яке «розбещує душу людини», духовно роззброює її; виховувати у своїх вихованців «непримиренність і нетерпимість до балаканини, порожнього красномовства, тріскучої фрази»; намагатися, щоб «думка й слово одухотворялися ділом».
Оптимальне педагогічне спілкування – це спілкування, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації студента, творчого характеру діяльності, для формування його особистості, забезпечує сприятливий психологічний клімат, попереджує створення психологічних бар’єрів, дозволяє максимально використовувати в навчальному процесі особистісні та професійні якості викладача. Серед викладачів можна виділити притаманні їм рівні спілкування (див. рисунок 3):
Рисунок 3. Рівні спілкування
Примітивний – у основу ставлення до студента покладено примітивні правила й реакції
поведінки – амбіції, самовдоволення, зловтіха. Викладач демонструє свою зверхність. Студент для викладача виступає засобом досягнення мети.
Маніпулятивний – взаємини зі студентом будуються на грі, суть якої полягає у бажанні будь-що виграти, використовуючи різні прийоми, лестощі. Студент при цьому є об’єктом маніпуляції. Він заляканий, інфантильний.
Стандартизований – домінує формальна структура спілкування. Спостерігається слабка орієнтація на особистість; викладач дотримується стандартів етикету, але така поведінка є поверховою і, не зачіпаючи особистісного рівня, реалізується на рівні масок. Студент, самостійний об’єкт, відчуває байдужість викладача поза «маскою», і фактично залишається об’єктом маніпуляцій.
Діловий – орієнтуючись на справу, викладач бере до уваги особистісні характеристики студента лише в контексті ефективної діяльності. Викладач дотримується стандартів етикету, визнає за студентом право на самостійність. Студент для викладача є значущим залежно від внеску у спільну діяльність. У особистісному житті студент залишається самостійним.
Особистісний – спілкування базується на глибокій зацікавленості до студента, визнанні самостійності його особистості. Викладач поважає студентів, уся його діяльність спрямована на розвиток їхньої духовності, особистісне спілкування стає спілкуванням духовним. Студент довіряє викладачеві, викладач є авторитетом і найкращим посередником між ним та знаннями про навколишній світ, людей, себе.
Набуття викладачем особистісного рівня спілкування є необхідною умовою високої культури взаємодії педагога і студента. Такий рівень потребує від викладача великої самовіддачі і притаманний лише тим педагогам, для яких їхня професія є покликанням.
Дуже дієвим способом контакту є гумор, але використовувати його потрібно вкрай обережно. Жарт, іронія, направлена викладачем на самого себе, без сумніву, покращує контакт зі студентами. Під час виникнення ситуації, коли викладач потрапляє у смішне становище, найкращий вихід – посміятися разом зі студентами, найгірший – проявити незадоволеність, тим більше гнів. Гумор, іронія, дотепний вислів щодо нейтрального об’єкта також дають позитивний ефект.
Як бачимо, викладач ВНЗ постає перед студентами як фахівець і керівник процесу спілкування. Його репутація, авторитет, престиж значною мірою залежать від уміння спілкуватися, тонко відчувати аудиторію й окремого студента. Викладач повинен володіти не тільки професійними якостями, а й мусить глибоко знати про основні психологічні процеси, щоб оволодіти високим рівнем професійно-педагогічного спілкування зі студентами.
Отже, організація продуктивної міжособистісної взаємодії викладача і студентів з використанням усіх вищезгаданих методів підвищує ефективність навчального процесу у ВНЗ, створює умови для самореалізації, самовизначення студента, розкриває творчий потенціал особи, зменшує вірогідність виникнення конфліктних ситуацій між викладачем і студентом, формує ціннісні орієнтації й етичні якості з подальшим їх застосуванням у професійній діяльності.
|